Історична розвідка
Літописи (і народні перекази, з яких, вірогідно, черпали інформацію літописці) приписують великому князю київському Святославу Ігоревичу загадкову декларацію. "Хочу, - буцімто сказав він, - жити у Переяславці на Дунаї: там середа землі моєї, туди стікаються всі блага: з Грецької землі - золото, паволоки, вина, різноманітні плоди; з Чехії та з Угорщини - срібло та коні; з Русі ж - хутра та віск, мед і раби". Навряд чи йдеться про буквальне відтворення Святославового усного висловлювання (письмових, звісно, не лишилося жодних). Але історики вбачають у цій фразі достовірне лапідарне формулювання політичної доктрини славетного князя. Тим часом, ця формула містить у собі щонайменше дві загадки, що їх нелегко собі пояснити. Який би реальний географічний пункт не мався тут на увазі - чи то пізніший Систів на Дунаї, чи то Малий Преслав на острові Балта у дельті Дунаю, - так чи інакше, зрозуміло, що йдеться про якесь поселення поза межами Київської Русі, на території тодішньої Болгарії. Чому ж тоді Святослав називає цю землю своєю, до того ж, - "середою "його" землі? Припустимо, він вважає землі по Дунаю своїми по праву завойовника. Але чому тоді він зве Переяславець "середою" своєї землі? Адже його земля - це, бесперечно, перш за все неозорий простір від Новгорода Великого на півночі до Переяслава на півдні, від Карпат на заході до Волги й Дона на сході. Отож, навіть якщо Святослав вважає своїми усі землі Східної Європи до самого Дунаю, навіть і тоді місто на Дунаї - це край, аж ніяк не середина. До того ж із заяви Святослава випливає, що Русь взагалі лежить за межами "його землі". Русь поставлено у шерег іноземних держав: Грецька земля (тобто Візантія), Чехія, Угорщина, Русь. Що ж тоді для Святослава "своя земля"? Лишається припустити, що "своєю землею" у цьому контексті Святослав вважає Болгарію або, щонайменше, частину її. Адже саме Болгарію він не називає серед зовнішніх джерел "благ", що "стікаються" до Переяславця. Які ж підстави могли бути у Святослава вважати Болгарію своєю землею навіть у більшій мірі, ніж Русь? Звісно, може цю декларацію лише приписують Святославу, але і для цього мають бути якісь історичні підстави.
Здається, ми про це нічого не знаємо. Але, можливо, мати його, княгиня Ольга, інші сучасники Святослава та пізніші літописці знали про Святослава та його права щось таке, про що нам не відомо? Перш ніж спробувати відповісти на це питання, зробимо два історичних екскурси - спочатку до Болгарії другої половини IX сторіччя, потім - до Києва кінця X сторіччя.
*********
У 864 році болгарський князь Борис запровадив у Болгарії християнство. Прокняживши ще чверть віку, у 889 році Борис покинув державні справи і пішов у монастир, залишивши княжий престол своєму синові Володимиру. Але недовго княжив Володимир - за спробу повернути країну і народ до поганства Борис у 893 році прогнав сина з престолу, наказав його осліпити та кинути до в'язниці. Потім оголосив про передачу трону іншому синові - Сімеону. Одночасно було прийнято рішення про переведення столиці Болгарії з Пліски, пов'язаної з традиціями поганства, до Преслава. У 907 році Борис помер, а невдовзі по тому його було канонізовано - саме його ім'я відкрило список святих Болгарської церкви.
Князь (з 919 року - цар) Сімеон правив до 927 року. Принагідно відмітимо, що в період правління Сімеона двічі - у 907 та 911 роках - київський князь Олег ходив через болгарську територію на Візантію, і антивізантійськи наставлений Сімеон (у 894 році він розпочав першу - успішну - війну проти Візантії) кожного разу безперешкодно пропускав Олега туди й назад.
Тепер полишимо тимчасово Болгарію і повернемося до Русі. Десь коло 960 року народився черговий (здається, четвертий) онук княгині Ольги - син князя Святослава Ігоревича і "ключниці" Малуші. Майбутнього великого князя - хрестителя Русі назвали Володимиром. Існує досить вірогідна версія, згідно з якою "ключниця" Малуша насправді була дочкою древлянського князя Мала, що його перемогла і скинула у 946 році Ольга. За цією версією, Малуша була не наложницею Святослава, як було прийнято вважати, а його законною дружиною, причому їхній шлюб був типовим династичним шлюбом, що поєднав дві династії - захожу варяжську династію Рюрика (його онуком був Святослав) та місцеву предковічну древлянську княжу династію. Це мало легітимізувати Володимира як законного володаря об'єднаної Русі (об'єднаної зусиллями Олега, Ігоря, Ольги, Святослава). У Володимира було багато жон і багато дітей від різних жон. Від жони - "болгарині" (за літописом) народився в нього син, котрому дали ім'я Борис і котрому судилося стати першим канонізованим руським св'ятим - мучеником Руської православної церкви. Не за якісь надзвичайні особисті заслуги, а тому, що старший його зведений брат Святополк, розчищаючи собі шлях до Київського столу, наказав вбити його разом з братом Глібом. За це Святополк на всі часи удостоївся прізвиська "Окаяний". Це відома і сумна історія. (За іншою версією, загибель братів-мучеників на совісті іншого брата, але менша з тим). Ми, натомість у цій історії звернули увагу на зв'язку імен у двох суміжних генераціях київських князів: Володимир - Борис. Ми вже зустрічалися з такою зв'язкою у Болгарії сторіччям раніше. Щоправда, порядок був зворотній: Борис - Володимир. Борис - Володимир... Володимир - Борис... Збіг? Випадковість? Чи ж мало було Володимирів та Борисів у руській історії? Та, власне кажучи, Борисів зовсім небагато. Це по-перше. А по-друге, ці Володимир і Борис були перші відомі нам князі з такими іменами в історії Київської Русі.
Тут зробимо маленький відступ. Навіть у теперішні часи, навіть у звичайних родинах, ім'я дитині часто-густо дають не випадково, а виходячи з якихось конкретних міркувань: або на честь когось з близьких і поважаних родичів чи відомої або славетної людини, або за святцями, або тому, що те чи інше ім'я "модне". У часи середньовіччя практично було виключене, щоб паростку княжого роду дали ім'я просто так, "зі стелі", без якихось глибоких політичних, династичних, генеалогічних, релігійних чи й містичних міркувань. За віки, що промайнули, пам'ять про ці актуальні на той час міркування здебільшого втрачалася, але вони обов'язково мали існувати. Недарма існує така допоміжна історична дісципліна - антропоніміка, яка вивчає походження і значення людських імен і часто стає в нагоді в історичних дослідженнях.
Отже поміркуємо: чому Святослав (і Ольга) свого сина (й онука) назвали Володимиром? Що це взагалі за ім'я? Звідки воно взялося у Києві? Етимологія його не така очевидна, як здається на перший погляд.
У південнослов'янських країнах - Болгарії, Сербії - імена, що закінчуються на -мир, у VIII-IX-X сторіччях зустрічалися досить часто: діда князя Бориса Болгарського, наприклад, звали Маламир. Відомі імена Драгомир, Межамир та ін. Проте, деякі фахівці вважають, що "-мир" початково писалося "-мер", і в давньослов'янській мові це означало "великий". До речі, в руських літописах писалося "Володимер" (порівняйте з сучасним польським "WLODZIMIERZ"). З часом застаріле й забуте "-мер" перетворилося на більш зрозуміле "-мир" у сучасному значенні цього слова. Але первісне значення імені Володимир було, як вважають, "великий володар". До Русі це ім'я, вочевидь, потрапило з південнослов'янського ареалу. Єдиний відомий нам історичний Володимир - попередник Київського великого князя Володимира Святославича - це як раз бідолашний "Володимир Борисович" Болгарський - син хрестителя Болгарії, віровідступник. Якщо припустити, що саме на його честь батько Святослав з бабусею Ольгою (навряд чи питалися в Малуші) назвали майбутнього великого князя Володимиром (бо інших Володимирів не знаємо), тоді логічно було б припустити також, що й Володимир, у свою чергу, не випадково назвав сина Борисом, тим більше, що славетний болгарський князь-реформатор релігії - також єдиний відомий нам Борис - попередник Бориса-святомученика, чиє ім'я заслуговувало на увічнення. Щоправда, був ще Борис II - правнук Бориса I, онук царя Сімеона. Але, по-перше, він був практично сучасником Бориса Володимировича руського (загинув наприкінці 70тих років X сторіччя). По-друге, Борис II Болгарський був бранцем князя Святослава у 969 році. Навряд чи Володимир міг назвати сина на честь колишнього бранця свого батька. По-третє, сам Борис II отримав ім'я на честь славетного прадіда. Отже, цілком ймовірно, "прототипом" Бориса Володимировича був Борис I Болгарський.
Тут треба зауважити, що з етимологією імені "Борис" ясності не більше, ніж з Володими(ме)ром. Деякі з сучасних фахівців вважають, що Борис - це скорочена форма імені Борислав. Проте важко зрозуміти, чому один із найславетніших діячів буремної болгарської історії, а по ньому ще й болгарський і руський царь та князь мали б носити скорочений, а не повний варіант імені, та на додаток з відсіченим значущим коренем "-слав"? Більш вірогідною видається версія, за якою повне ім'я болгарського князя було "Богорис" (тобто такий, що має риси Бога). З часом воно трансформувалося у "Борис" і в такому вигляді закріпилося на Русі.
Отже, логічним є припущення, що правнук княгині Ольги отримав ім'я Борис на честь князя Бориса Болгарського, а її онук - на честь сина тогож-таки Князя Бориса Болгарського - Володимира. Іншого пояснення вибору таких імен для руських княжичей ми не бачимо, якщо, звичайно, не брати до уваги випадкової збіжності.
Але ж, якщо Борис - постать в історії східного слов'янства дуже помітна, то син його, ворог християнства, котрий князював недовго, був скинутий власним славетним батьком і скінчив своє життя, найімовірніше, у в'язниці, - це постать значно менш відома, суперечлива і зовсім, здавалося б, неварта того, щоб на її честь називати руського княжича, до того ж християнина. Треба було мати якесь дуже особисте, безпосереднє відношення до нещасного небіжчика Володимира Болгарського, щоб дати його ім'я синові (онукові). Отож напрошується здогадка, що Ольга і Святослав мали для цього вагомі підстави. Які? Розважимо.
"Свята Ольга" - помітна особистість в історії Київської Русі, навіть унікальна. Значення її ролі у консолідації великої держави східної Європи - Київської Русі (першої східнослов'янської імперії) безсумнівне. Але про її справжнє походження, про її справжнє, отримане при народженні ім'я, про те, як вона насправді опинилася у Києві, ми нічого достовірного не знаємо. Єдине джерело інформації, як для давньоруських літописів, так і для сучасних істориків - це народні перекази. Тривалий час (у період беззаперечного панування норманської теорії) Ольгу вважали скандінавкою на ім'я Хельга. Інша версія - легендарна: Ольга була слов'янкою ("словенкою") з-під Пскова, дочкою простих людей. І врешті, третя версія, відома лише з одного, пізнього джерела - "Володимирського літописця" (літопису) XV сторіччя. Ось ця цікава версія (у перекладі на сучасну українську мову): "Ігоря ж оженив (Олег) у Болгарах, узяв за нього княжну на ймення Ольгу. І була вельми мудра". Сучасна наука не поділяє цієї версії, її вважають простим непорозумінням. Мовляв, Псков у старі часи звався Плесков. У Болгарії також було древнє місто Плесков (Пліска) неподалік Преслави, отож літописець буцімто помилково визнав відомості про походження Ольги з Плескова за свідоцтво її болгарського походження. Дійсно, однакові назви міст, річок і т.п. у різних слов'янських землях нерідко спричинялися до плутанини. І в цьому випадку така плутанина цілком можлива. Але ж "зворотний" варіант плутанини не менш ймовірний. Якщо Ольга дійсно походить з болгарського Плескова (Пліски), приписування їй на Русі, де руський Плесков (Псков) значно краше відомий, ніж його болгарський "тезко", на цій підставі псковського походження аж ніяк не менш правдоподібне. Князь Олег, як ми знаємо, дійсно неодноразово бував зі своєю дружиною у Болгарії. Болгарія була на той час потужною державою південно-східної Європи, до того ж ворожою Візантії. З останньою ворогував (і воював) Олег, отже ідея підкріпити русько-болгарський союз шлюбним союзом юного спадкоємця Киівського столу Ігоря з болгарською княжною мала б бути у ті часи досить принадливою. Поширеність у часи середньовіччя династичних шлюбів, як популярного засобу досягнення політичних цілей, навіть дуже далеко (і в часі, і в просторі) сягаючих, є загальновідомою. З іншого боку, хоч якою б романтичною не була легенда про зашлюбини молодого Ігоря з простою сільською дівчиною, що він її випадково споткав на річці, ця легенда скоріше належить до фольклору, ніж жо реальної історії давньоруської держави. Князі та княжичі не одружувалися з простими селянками. Тим більше, князі-варяги з місцевими селянками-слов'янками.
Більшість джерел згідно твердить, що Ольгу у жони Ігорю "привів" Олег, і ім'я їй дав на свою честь. Але важко уявити собі, щоб Олег "привів" Ігорю у жони просту селянку, а не дівчину із знатного (княжого) роду. За свідченням візантійського імператора Костянтина Багрянородного, що його Ольга відвідала у Константинополі (ми ще повернемося до цього незвичайного візиту), до складу її почту входили родичі Ольги - її чи то племінник, чи то двоюрідний брат, та "родички-княгині". Згадувалось також, що до нього входив православний священик. У руських літописах немає згадок про родичів Ольги. Можливо, Костянтин помилився, і люди, про яких згадує він - просто представники руської знаті, котрі не мали кровної спорідненості з Ольгою. Але якщо його відомості правдиві, тоді версія незнатного походження Ольги остаточно спростовується (звідки в простої селянки родички-княгині?). І чому серед язичників - православний священик? Інша справа, якщо Ольга - справді болгарська княжна. Тоді разом з нею могли прибути, або пізніше бути викликані, або на шляху до Константинополя могли приєднатися до почту високорідні болгарські родичі та православний духівник. Бо вона була охрещена, коли народилася у Болгаріїї, ще за життя Бориса - хрестителя.
Повернемося ще раз до відомого твердження літописів, що ім'я Ользі дав на свою честь Олег. Цілком вірогідна версія: дуже вже Ім'я "Ольга" схоже на "Олег". У його звучанні явно відчувається присвійний відтінок: Ольга, Ольг(ов)а. Принцип утворення жіночого імені від чоловічого (конкретно, імені дочки від імені батька) відомий для тієї епохи. Приміром, в Устюжському літописному зводі та у Ніконовському літописі Малуша, мати князя Володимира, зветься Малкою: "Роженіє бисть Владимиру в Будотінє сєлє; то бо бє посла Олга Малку во гнєвє". Батька Малуші звали, за різними літописними версіями, Малко чи Малх (зневажлива форма імені Мал). Малка - дочка Малко. По аналогії, логічно виходить: Ол(ь)га - дочка Олега (Ол(ь)га у родовому відмінку).
Важко собі уявити, щоб Ольга могла бути рідною дочкою князя Олега, і щоб руським літописам нічого про це не було відомо. Взагалі немає ніяких відомостей про наявність у Олега жони чи дітей. Якщо Олег був варягом, дружинником чи родичем Рюрика, то можна припустити, що в нього взагалі не було родини, або якшо й була, то залишилася там, звідки він прийшов разом з Рюриком.
Як же тоді пояснити, чому майбутню дружину Ігоря назвали Ольгою? Можна припустити, що вона була названою дочкою Олега. Схема подій могла бути приблизно такою: Олег бере (болгарський цар Сімеон йому віддає) (у 911 році, під час походу Олега на Візантію) у жони для Ігора сироту, дочку покійного скинутого князя Володимира (його, Сімеона, рідну племінницю) християнку Олену. Олег її приймає за дочку, дає їй нехристиянське (адже він сам був язичником) ім'я Ольга, одружує її з Ігорем, виступаючи у ролі її названого батька. У такий спосіб успадкування Ігорем київського столу, окрім сумнівного і непереконливого для киян споріднення з Рюриком (котрий, наіть якщо дійно існував, ніколи не був київським князем і взагалі не бував у Києві), підкріплювалося спорідненістю з Олегом, а цей таки був великим князем київським протягом 30 років, і на його рахунку і успіхи на візантийському фронті, і поєднання руських земель. Якщо Ольга - названа дочка Олега, а не тільки дружина Ігора, це робить більш зрозумілою і природною величезну владу і вплив, що їх мала Ольга після 945 року, коли загинув Ігор, і практично до самої її смерті у 969 році. Що ж стосується християнського імені "Олена" (на честь Олени - Гелени - матері римського імператора Костянтина Великого), то можливо, вона його отримала при народженні у Болгарії, а не - як прийнято вважати - під час візиту до Константинополя, коли її буцімто урочисто охрестили.
Отже, скептичне ставлення істориків до версії болгарського походження Ольги виявляється не дуже обгрунтованим. І навпаки, багато загадок руської історії X - XI сторіч, включно з тими, про які йшлося на початку, прояснюються. Наприклад:
Якщо Ольга - болгарська княжна, тоді в її сина Святослава з'являються законні підстави претендувати, щонайменше, на частину болгарської землі і звати її своєю: адже він наполовину болгарин, та ще й княжого походження.
Далі. Якщо Ольга - болгарська "княжна", хто її батько? У період візантійських походів Олега болгарським володарем був Сімеон, котрого з 919 року звали царем. Але Бориса-хрестителя, його нещасного сина Володимира та й самого Сімеона до 919 року ще звали князями. Якщо припустити, що Ольга - дочка Володимира, тоді багато що знаходить своє пояснення: і те, що одного з онуків Ольги назвали Володимиром - на честь прадіда, котрий хоч і недовго, і нещасливо, але всеж-таки був володарем болгарської держави. І те, що ця спорідненість не афішувалася: адже Володимир був віровідступником, і пам'ять про нього у самій Болгарії не культивувалася. На Русі ж, де на час народження майбутнього великого князя - хрестителя Русі (десь коло 960 року) домінуючою релігією було язичництво, а християнство лише пробивалося тут і там, як молода трава поміж древнього каміння, віровідступництво болгарського Володимира, його відданість традиційній язичницькій релігії скоріше могли розглядатися як позитивна якість, ніж як хиба, особливо самим князем Св'ятославом та його язичницьким дружинним оточенням. Адже відомо, що незважаючи на "навернення" Ольги, Св'ятослав не піддався на її намовляння хреститися і до кінця своїх днів залишився язичником. А зрештою, питання про Ольжине православ'я - це проблема, що вимагає окремого розгляду.
Постає питання: чому Болгарський цар Сімеон віддав племінницю на чужину і чому про це немає звісток у болгарських джерелах? Психологічно це досить легко пояснити. Згадаймо: У Володимирському літописі про Ольгу сказано, що була вельми мудра. Якби навіть ми цієї характеристики не прочитали, уся історія Ольжиного життя і князювання у Києві свідчить про те, що вона була видатною жінкою - не тільки (безперечно) мудрою, але ще й сильною, рішучою, владною, непересічним стратегом і політиком. Мабуть, ці якості проявилися ще в юні роки. Можливо, з усієї родини опального колишнього князя Володимира вона являла собою найбільшу потенційну небезпеку для Сімеона. В інші часи, в інших країнах (та й у ті ж самі часи у тій же Візантії, наприклад) такі проблеми вирішувалися просто, за принципом "нема людини - нема проблеми". Але хто знає? Може Сімеон любив свою розумну племінницю і не хотів їй зла. Позбавитися її, але так, щоб і їй було добре, і з Руссю мати добрі стосунки - чи ж не найліпший вихід, до того ж шляхетний. Чи так було, чи ні - невідомо, але цілком логічно виходить. А чого мовчать про це болгарські літописи? Так у них взагалі про долю сім'ї скинутого князя Володимира нема жодних згадок!
Після того, як великий князь Київський Володимир запровадив християнство як офіційну релігію (подібно як за сто двадцять з лишком років до того це зробив його (можливо) прапрадід Борис), з'явилася можливість і підстава вшанувати пам'ять Бориса I Болгарського - і Володимир називає сина Борисом! Ось так це ім'я потрапляє до руського княжого іменнику. Дивна іронія долі: князя Володимира Болгарського скинуто, осліплено, кинуто у в'язницю власним батьком Борисом за зраду християнської віри і майже забуто. Спадкоємцем Бориса у більшості джерел називають Сімеона, взагалі ігноруючи недовге й насильно увірване князювання Володимира. Його руський тезко (і можливо, правнук), навпаки, стає найславнішим руським князем - хрестителем. Але - дивовижний збіг - на сина хрестителя Русі Володимира - Бориса - також чекала насильницька смерть. Проте він залишився в історії Русі святим мучеником, одним із двох перших канонізованих святих Руської православної церкви.
Тепер настав час звернутися до візиту княгині Ольги до Константинополя, її переговорів з імператором ромеїв Костянтином Багрянородним - однієї з найважливіших і найкраще задокументованих подій історії Русі у X сторіччі. Але й однієї з найзагадковіших. З якою метою Ольга відвідала до Константинополь? Щоб вирішувати назрілі питання торговельних відносин? Але чи не вистачило б для цього звичайного посольства, чому ж їхати особисто? Шлях неблизький, небезпечний, та й Ольга - вже немолода жінка, їй коло сімдесятки. Так чи інакше, якою б не була мета Ольги, вона її, схоже, не осягнула. Повернулася до Києва ображеною; потім ця образа знайшла прояв у поганому обходженні з візантійським посольством. Щодо цієї поїздки Ольги написано дуже багато, але чого власне вона домагалася від імператора - ніхто докладно не знає. Достеменно відомо, шо син Ольги Святослав вже з дружніми візитами до Константинополя не їздив, а волів вирішувати проблеми русько-візантійських відносин мечем (щоправда, із змінним успіхом).
Середина і друга половина X сторіччя відзначалися надзвичайною гостротою візантійсько-болгарських стосунків. За царя Петра, котрий правив з 927 по 969 рік, Болгарія розділилася на два царства - східне й західне. У 1014 році імператор Василій II, котрий отримав промовисте прізвисько "Болгаробійця", розгромив царя Західно-Болгарського царства Самуїла, а у 1018 році воно було остаточно підкорено Візантією, і Болгарія припиняє існувати як самостійна держава (до створення Другого Болгарського царства у 1187 році). Власне на ці важкі для Болгарії роки припадають спочатку візит Ольги до Константинополя (955 або 957 рік), а по тому - русько-візантійська війна 968 - 971 років, що її Святослав провадив на болгарській території.
Ми докладно не знаємо, коли народився Володимир Святославич, майбутній великий князь. У 969 році він став князем Новгороду, десь коло 980 - великим князем Київським. У Новгороді при ньому фактично регентом був його дядько Добриня. Тож можна вважати, що йому у 969 році було не менше 10 і не більше 18-20 років. Оскільки з літописів відомо, що у 945 році, під час битви київських військ з древлянами, князь Святослав - батько Володимира - був ще дитиною (років 7 - 10, не більше), він не міг стати батьком Володимира раніше 960 року, тим більше що до нього у Святослава народилося ще, щонайменше, два сини - Ярополк (котрого потім Володимиру довелося скинути й вбити, щоб сісти на київський стіл) і Олег "Древлянський". Отже, найбільш вірогідний час народження Володимира 960 + 2 - 3 роки. Тоді виходить так: після смерті царя Сімеона, союзника Олега, під час правління царя Петра, коли Болгарія роздиралася внутрішніми конфліктами та здригалася від ніщивних ударів Візантії, руський уряд здійснює такі акції:
У 955 або 957 році Ольга їде до Константинополя. Невдовзі по тому - між 958 і 962 роками - синові Святослава дають ім'я Володимир - на честь, як ми припустили, батька Ольги, Святославового діда.
У 957 році починаються сумісні дії Візантії і Святослава проти Болгарії. Святослав окуповує Добруджу, закріплюється у Переяславці на Дунаї. Саме тоді він і виголосив свою відому декларацію (з неї ми почали цю розвідку), у якій назвав Переяславець "середою" своєї землі. Візантія не очікувала таких блискучих успіхів. Це ж Святослав, тільки дивись, і справді об'єднає під свою руку Болгарію та Русь, і тоді біля самісіньких рубежів і без того з усіх боків атакуваної імперії опиниться величезна молода динамічна слов'янська імперія! Це занадто небезпечно. Візантія вдається до своєї відпрацьованої на протязі віків тактики: влаштовує напад своїх союзників печенігів на серце Русі - Київ, і Святославу доводиться повертатись на допомогу.
По тому Ользі і Святославу стає зрозуміло, що на спільні дії з Візантією сподіватися не можна, вона, як собака на сіні, якщо сама проковтнути Болгарію і не зможе, Святославові її все одно не віддасть. Треба покладатися на свій меч і на тих болгар, що віддадуть перевагу владі нащадка великого Бориса перед ярмом віроломних ромеїв.
Візантійська імперія ніколи цілком не відмовлялася від планів підкорення і захоплення Болгарії. Щоправда, після поразки болгарського війска у Хорватії в 927 році і смерті того ж року царя Сімеона його син і спадкоємець Петро одружився з онукою імператора Романа I Марією, отримав титул "базилевс (цар) болгар" і уклав з імперією тридцятирічний союзний договір. Але задовго до закінчення строку дії цього укладу (у 957 році - запам'ятаймо цю дату!) він перетворився на фікцію. Візантія провокувала у Болгарії заколоти з боку братів царя Петра, здійснючи політику поступового придушення Болгарії. Вперше за 2,5 сторіччя історії Болгарії спалахнула боротьба між членами правлячої династії - онуками князя Бориса (згідно з нашою гіпотезою - кузенами княгині Ольги). Можна припустити, що відомості про події у Болгарії дуже цікавили Київ. Особливо багату інформацію безпосередньо на місці мав отримувати князь Ігор під час його походів на Константинопіль у 941 і 943 роках. Відомо, що Болгарія займала нейтральну позицію, що базувалася на домовленості про те, що Петро не перешкоджає проходу русів крізь болгарську теріторію, а руси не повинні її розорювати.
Можливо, саме інформація про ослаблення болгарського трону, про династичні чвари, про невдачі Болгарії у боротьбі проти візантійського гегемонізму спонукала Ольгу виявити інтерес до долі своєї (як ми припустили) вітчизни, виховати у відповідному дусі свого сина Святослава - правнука великого князя Бориса, прищепити йому ідею про права на болгарську спадщину або щонайменше на частину її. Щоправда, ні у Болгарії, ні на Русі, ні взагалі у середньовічній Європі престол не успадковувався по материнській лінії. Але, по-перше, законний порядок спадкоємства у Болгарії було порушено ще тоді, коли було скинуто князя Володимира (про це Ольга - дочка, за нашим припущенням, Володимира - повинна була дуже добре пам'ятати), і на середину Х століття від традиційного порядку залишилися лише спогади. По-друге, Святослав - не якийсь там зубожілий бідний родич, він - законний князь Київський, володар великої держави. По-третє, коли державі - у цьому випадку Болгарії - загрожує руйнація й поглинення хижим сусідом (Візантією), тут вже немає місця юридичним тонкощам.
Чи й справді такі були міркування Ольги і Святослава, ми вже не довідаємося ніколи. Але ось факти: у 955 (за іншими джерелами - у 957) році, тобто у момент, коли: а) Святослав (котрий народився десь між 935 і 945 роками) досяг повноліття; б) доходив кінця строк дії Візантійсько-Болгарської угоди 927 року та в) на константинопільському престолі знаходився ворожо наставлений до Болгарії імператор Костянтин VII Багрянородний - Ольга їде до Константинополя. Для чого?
Чи ж не логічно було б припустити, виходячи з вищезгаданого комплексу обставин, що подорож Ольги була безпосередньо зпричинена бажанням заручитися підтримкою прав свого сина Святослава - вже повнолітнього - до Болгарського (або принаймні східноболгарського) престолу? Візантійці, що не мали собі рівних в історії в галузі хитромудрих інтриг, найвірогідніше не відповіли ні так, ні ні. Ольга була розчарована, але не відмовилася від своїх задумів. І тут як раз народжується онук, плід династичного браку, якому самою долею, здавалося, судилося об'єднати під своєю дісницею і Русь, щойно зібрану докупи, і "дідовщину" - Болгарію. Чи ж не вдала ідея - назвати новонародженого княжича Володимиром, на честь прадіда (батька Ольги, діда Святослава), котрий був князем ще єдиної і могутньої (наприкінці IX сторіччя) Болгарії?
Висунута нещодавно гіпотеза щодо цілей візиту Ольги до Константинополя, згідно з якою це була невдала спроба оженити Святослава з принцесою Феодорою, дочкою імператорського подружжя - Костянтина VII і Олени, не має жодного документального або фактичного підтвердження. Але вона видається не позбавленою правдоподібності і аж ніяк не суперечить нашій "болгарській" гіпотезі. Навпаки, ці дві версії взаємно збагачують і доповнюють одна одну. Справді, Ольга і Святослав не були такі наївні, щоб не розуміти: запропонована Візантії комбінація мала обіцяти імперії якісь особливо привабливі перспективи. Піднести князя "варварів-тавроскифів" до свого рівня лише за військове союзництво, за присиланих воїв, за торговельні користі? Віддати у далеку Русь, у язичницьку товщу свою дочку і створити тим самим ще одне джерело зазіхань на "трон Соломона"? Зайві клопоти.
З іншого боку, віддати Св'ятославу Болгарію, отримати такого небезпечного і потужного сусіда під свій бік, відмовитись від власних планів щодо цих багатих теренів, які колись належали Візантії? І за що, знову ж таки, - за воїв, за торгівлю? Ольга не могла не розуміти повну безперспективність такого наміру. За все треба платити - або брати силою. Tertium non datum.
І зовсім інша справа, якшо ці дві ідеї поєднати. Схема така: Святослав бере шлюб з Феодорою, і вони стають монархами об'єднаної і близько зв'язаної з Візантією союзницькими і родинними узами Русо-Болгарії. Поєднана могутність Візантії, Русі та Болгарії була б у тодішньому світі непереможною. Щоправда, треба було ще примусити Болгарію... Але за умови узгоджених дій Візантії і Русі, беручи до уваги важке становище Болгарського царства, ця мета могла б бути досяжною. Вона була й достатньо привабливою для обох сторін, щоб Ольга справді могла сподіватися на згоду Константинополя. Точніше, була б, якби не страх імперії перед "варварами", якби не імперська зарозумілість і імперська пожадливість, і таке інше, і ще багато чого, про що ми не знаємо. Ніколи вже ми не довідаємося про думки та вголос висловлені доводи Ольги, імператора, радників, наближених осіб. Ми знаємо лише, що Ольга на свої пропозиції згоди не отримала, що Святослав став назавжди запеклим ворогом імперії, шо Візантія невдовзі цілком анексувала Болгарію, що по якомусь часі виникло друге Болгарське царство, що кінець-кінцем і Візантія, і Болгарія потрапили під османське ярмо. А в Русі була своя нелегка доля... Лишається лише здогадуватися, які грандіозні наслідки могло б мати створення Візантійсько-Болгарсько-Руської політично-династичної унії в середині Х століття. Звичайно, якщо такий план дійсно існував...
Але повернемося до Києва. У 968 році Ольга вмирає. Святослав програє війну на Балканах, гине від рук печенігів. У Києві на батьківський трон сідає Ярополк, юний Володимир князює у далекому Новгороді. У найближчі роки йому буде не до Болгарії - на нього чекає боротьба за київський стіл з ненависним зведеним братом. У 980 році з допомогою варягів і новгородців Володимир здобуває Київ. Ярополк і інший зведений брат - Олег Древлянський - мертві. Володимир - єдиновладний великий князь (каган, практично - імператор) усієї Русі! Чому б тепер не повернутися до питання про болгарську спадщину? Але йому вистачає клопотів на Русі - то одна, то інша частина величезної держави відмовляє покірності, небезпечною загрозою стають печеніги, релігійні суперечності стають на шляху консолідації поліетнічного населення... Десь там далеко, за печеніжським степом, за Дунаєм триває агонія Болгарії, але туди, як кажуть, руки не доходять. Проте, якісь старі сподівання, плани, зв'язки ще зберігаються. І ось одному з синів, що йому віщують великокняжий стіл, дають ім'я великого предка (якщо бути точним - прапрадіда) Бориса Болгарського… (нагадаємо, що мати його була, за літописами, "болгаринею"). Може, йому поталанить відвоювати вінець болгарських царів? Ні, не вдасться. У 1018 році відбуваються три події, які ставлять крапку в історії боротьби Києва за болгарську спадщину: вмирає Володимир… Гине від руки вбивць, підісланих віроломним братом - чи то окаяним Святополком, чи Ярославом - Борис, князь Ростовський... Остаточно розгромлене Західно-Болгарське царство, останній уламок великої держави Бориса I, болгарські землі перетворюються на колонію Візантії... Як зараз кажуть, питання закрите. Після бійки кулаками не машуть, і чим скоріше будуть викреслені з пам'яті нездійснені сподівання, тим краще. Візантійським історикам тим більше не має сенсу згадувати про якісь права київських князів до болгарського спадку. Отак і вийшло, що до XV сторіччя, до "Володимирського літописця" жодне письмове джерело (принаймні відоме нам) - ані руське, ані болгарське, ані візантійське - не містило відомостей про болгарське княже походження Ольги. Чому це сталося саме у XV сторіччі - питання, що потребує окремого дослідження. Можливо, після османського завоювання Візантії і Болгарії, в умовах зростаючої могутності Московської держави, що починала відчувати себе спадкоємицею не тільки Русі часів Ольги, Володимира, Ярослава, але й "другого Риму" - Візантії - багатовікове мовчання про ці справи втратило сенс, і затаєна вість про болгарські зв'язки стала доречною? Втім, ще рано, рано... Попереду ще віки турецької могутності, Москва ще не готова до змагань з Високою Портою. До Петра I ця нитка, здається, не дотягнулася. А може дотягнулася? Петро I - перший російський монарх з таким ім'ям. І власне Петром звали останнього болгарського царя стародавніх часів. Може, "Тишайший" Олексій Михайлович знав про це і вирішив зіграти старою картою з древньої колоди - адже Висока Порта підупала... З приєднанням України старі болгарські землі наблизилися до кордонів Московського царства... Але зупинимо коней фантазії.
*********
На закінчення спробуємо коротко перелічити деякі з історичних загадок і темних місць, які знаходять логічне вияснення у світлі нашої гіпотези:
1) Хто така Ольга, звідки вона, чому її звали Ольгою і як вона стала дружиною майбутнього князя Ігора
2) Чому Святослав приділяв стільки уваги Болгарії і чому назвав Переяславець на Дунаї своєю землею
3) З якою метою Ольга здійснила подорож до Константинополя
4) Чи була Ольга християнкою до цього візиту, якщо ні, то чому в її почті був православний священик
5) Чому Володимир і Борис отримали такі імена
6) Чому велика кількість болгар була на боці Святослава під час його болгарського походу.
